МАЙДАН - UA

Василь Куйбіда. СЬОГОДНІШНІ ЗАВДАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕМОКРАТІЇ

Голова Народного руху України



 

Куйбіда Василь

 

Сьогоднішні завдання національної демократії

 

Українське питання знову стоїть на порядку денному не тільки в Україні але і Європі в цілому. Це, зокрема, свідчить  про його незавершеність і невирішеність.

Упродовж, принаймні, останнього ХХ-го століття українці змушені були «екзаменуватися», на практиці спростовувати міфи та догми щодо своєї «позашлюбної» появи на світ, щодо правильного імені та мови, щодо форм, методів, способів та інструментів виживання.

 

Ми стомилися все це вислуховувати, але ми не стомилися боротися.

Перебування українців у різних імперіях (російській, австро-угорській, отоманській) засвідчило даремність сподівань щодо цивілізованого вирішення питання.

 

Та й нинішнє  державне утворення, як форма забезпечення повноцінного функціонування неоколоніалізму в Україні, теж далека від розуміння історичних та національно-культурних потреб, не здійснює належним чином  повноважень і функцій в інтересах української нації.

Більше того, є всі підстави стверджувати, що нинішній стан українців, на відміну від інших «національних меншин» (росіян) в Україні є неоколоніальним. Тому не дивно, що навіть в середовищі правих сил можна почути, що українцям потрібно зберегти українську державу, уникнути загроз українському суверенітету. Але чи можемо втішатися “українським суверенітетом”, якщо його фактично немає?

 

Нема у нас реального:

- територіального суверенітету;

- економічного суверенітету;

- політичного суверенітету;

- інформаційного суверенітету;

- культурно-мовного суверенітету;

- духовного, церковно-релігійного суверенітету.

Натомість маємо:

- геополітичні розриви в оцінці політичних перспектив (Європейський Союз – Митний (читай: Російський) Союз;

- геоекономічні розриви в розвитку окремих частин країни, провокуючи протистояння «Схід-Захід» України;

- геокультурні розриви з поділом на культивування денаціональних фальшивок і національних цінностей і традицій;

- геодуховні розриви із активним залученням духовенства до участі в політичному житті країни.

У сьогоднішніх українських неоколоніальних умовах слід чітко визначати за формою і змістом стан речей у різних сферах життєдіяльності суспільства (духовній, соціальній, економічній), а саме:

- мовний неоколоніалізм (відсутність активного застосування української мови; всебічна підтримка російської мови, літератури);

- символічний неоколоніалізм (російська, комуністична символіка, значки нардепів у Верховній Раді України; топоніміка: назви міст, сіл, вулиць, шкіл, театрів, заводів тощо);

- культурний неоколоніалізм (приглушення сильних сторін української культури, традицій і завищення слабких, їх популяризація, нав’язування у суспільстві; виставкова діяльність; кінематограф, телебачення, книгодрукування; інститути “російської демократії”; підтримка російської культури і Росії як держави);

- економічний неоколоніалізм (скупка росіянами українських стратегічних підприємств і їх «приглушування»;

- банківський неоколоніалізм (засилля російських банків і їхні «способи» кредитування;

- інвестиційний неоколоніалізм (засилля, збут технологічного «секонд-хенду», привязування українських підприємств до т.зв. кооперації; екологічно брудне інвестування;

- кадровий некоколоніалізм (панівні посади за представниками російського «цивілізаційного вибору; за родичами і кумами) і т.д.

Цей перелік, на жаль, невичерпний. І яку б сферу суспільних інтересів ми не підняли, результат один і той же самий: НЕОКОЛОНІАЛІЗМ.

 

Теоретично можна припустити, що 22-річне так зване державне будівництво України, якщо його змоделювати у певну матрицю, зводиться до реалізації одного з гіпотетичних варіантів розвитку України:

- модернізація окремих складових частин державного управління, не зачіпаючи принципово фундаментальних її основ;

- реконструкція старої матриці державного управління з певними елементами оновлення складових її частин;

- формування нової матриці державного управління.

 

Як засвідчують події кінця 2013 – початку 2014 рр., держава і державне управління, що утверджують неоколоніальний статус України, ремонту не підлягає.

Реальна практика державовиборювання поставила українців  перед необхідністю об’єктивного переосмислення місця і ролі старого державного утворення та принципово нової системи державного управління в контексті політичного процесу, переосмислення логіки так званих реформаторських кроків, кадрового, наукового забезпечення зазначених процесів.

 

Ми вважаємо державне управління способом функціонування і реалізації державної влади як виразника насамперед національних інтересів народу.

Чи можна вважати таким виразником:

-  нинішній склад Верховної Ради;

- виконавчу гілку влади з її дублюванням і паралелізмом (Кабінет міністрів і Адміністрація президента – від центру через область до району);

- судову гілку влади з її політичною заангажованістю і корумпованоістю;

- органи із спеціальним статусом (Генпрокуратура, яку доречніше було б назвати - Гетьпрокуратура).

 

Отож перезаснування державної матриці  потребує як теоретичної, так і практичної розшифровки та уточнення. Оскільки заявляти, що зі зміною Президента України через недосконалу виборчу систему у нас відбуваються якісні  зміни в системі державного управління, звучить наївно.

Ефективних механізмів державного управління, про які в позитивному сенсі можна було б говорити, нинішньою владою не запропоновано, окрім слабкого реверансу щодо ще більшої «демократизації» українського суспільства, яка характеризується поглибленим:

- політичним терором (недопущення свідомих українців до вищих ешелонів влади; насадження намісників Москви і Донецька; фізичне і моральне знищення українських патріотів;

- економічним терором (знищення малого і середнього бізнесу; бюджетний перерозподіл фінансових коштів не на користь українських програм та проектів;

- гуманітарним терором (знищення мовно-культурних традицій корінних націй українців і кримських татар; засиллям російської мови, культури, традицій тощо);

- соціальним терором (винищення середнього класу; пауперизацією населення; втечею «мізків» і робочої сили за кордон; демографічним колапсом тощо;

На глибокі наші переконання ця «демократичність» проявляється у замкнутості бандоолігархійних «еліт», чи кланів що позбавляють простих людей права брати безпосередню участь у формуванні (створенні!!!) Української національної держави.

 

Політична «еліта» України впродовж століть була зрусифікована, сполонізована, але  рідко коли була українською. Деформація «еліти» продовжується. Тому консолідації суспільства навколо компрадорської політичної еліти не відбулося і не відбувається. Близькість до центрів прийняття рішень, а ще більше реформування під себе таких центрів з певними повноваженнями щодо прийняття управлінських рішень, зробило «еліту» агресивною, жорстокою, безжалісною не лише до опозиції чи опонентів з інших політичних угрупувань, а й до колег по «партійному цеху».

 

Таке агресивне середовище, у якому сьогодні приймаються/не приймаються доленосні державні рішення, свідчить про відсутність, за певним винятком, реальних провідників серед провладного істеблішменту. Та й звідки їм взятися у замкнутому бандоолігархічному вакуумі?

Як правило, зв'язок провладного неоколоніального істеблішменту з українським народом здійснюється через «демократизаторів» українського суспільства В.Захарченка та В.Пшонку, - «кращих» представників Донецького краю.

 

Є очевидним, що неоколоніальне управління не забезпечує національних (українських)  інтересів, бо нема позитивного впливу на процеси у сферах: економіки, політики, культури, демографії, міграції тощо.

Ця квазі-держава не контролює появу гострих гуманітарних, соціальних чи економічних проблем, щоразу самоусувається від їх розвязання, працює сама на себе, на самозбереження власних структур, імітуючи ефективність власної роботи. Це головний фактор системної кризи.

Нинішня система державного управління, як і його кадрове наповнення, психологічно неготове до самостійності – до служіння Українському народові.

 

Зберігаючи формальні ознаки незалежності (тюрми, зони), держава перетвориться на територію, яку експлуатують комуноолігархічні угрупування не без допомоги намісників, рекрутованих з-поміж дітей комуно-кагебістської «еліти» та ставленників Москви.

Система державного адміністрування не готова до сучасних, а тим паче до майбутніх випробувань. При прийнятті ефективних управлінських рішень українському істеблішменту бракує знань,  рішучості і відповідальності.

 

Як засвідчив Вільнюський саміт (2013 р.), такі цінності як знання, рішучість і відповідальність для них не властиві та й не потрібні вони для них. Мова йде лише про особисте самозбереження, як «неоколоніального виду» у створеному ними тваринному світі.

Нинішня система державного адміністрування є послідовним продовженням стратегії винищення українського народу, бо народ без мови, без церкви, без школи, без належних умов для фізичного виживання, зрештою, без українців, - це біомаса, носії чужої культури й духовності.

Відчуження українця від держави, від матеріальних, духовних джерел спонукає шукати варіанти вирішення цих проблем.

 

Справедливість і відповідальність. Ці два принципи маємо покласти в основу ефективності нової держави.


 



Создан 08 фев 2014